Океанія: Мікронезія, Полінезія та Гавайські Острови

Мікронезія. Мікронезія включає безліч дрібних островів, розкиданих на величезному просторі Тихого океану до півночі від екватора: острови Маріанскі, Ошен, Каролінські, Маршаллові і Палау, а також архіпелаг Гілберта, що частково заходить у південну півкулю. Усі вони лежать у межах Тихоокеанської плити. Всі острови Мікронезії коралового чи вулканічного походження, гористі і піднімаються над рівнем океану на кілька сотень метрів. Узбережжя їх оточені кораловими рифами.Багато дрібних островів являють собою невисокі атоли. Деякі коралові острови в результаті пізніших підняттів підняті на висоту декількох десятків метрів. Їхні береги оточені підводними і надводними рифами, що утрудняють судноплавство. Поблизу деяких груп островів розташовуються глибоководні океанічні западини. Маріанський жолоб, що облямовує архіпелаг з тією ж назвою, є найглибшим у Світовому океані. У зв'язку з положенням у відкритому океані і поблизу екватора клімат Мікронезії дуже вологий івідрізняється винятково рівним ходом температури. На деяких островах дощі випадають майже щодня. Річні суми опадів коливаються від 2000 до 4000 мм, місцями вони досягають 6000 мм. Температура звичайно не перевищує +28°С и не знижується менш +20°С. Каролінські острови — район зародження тропічних циклонів, що супроводжуються вітрами ураганної сили. Видовий склад рослинності порівняно бідний. Переважають вологі тропічні ліси, що покривають схили вулканічних островів. На коралових островах найчастіше ростуть тільки кокосові пальми та деякі чагарники. Кокосова пальма з її струнким і гнучким стовбуром, злегка схиленим убік моря і красивою кроною з пір'ястого листя є найхарактернішою рисою ландшафту узбереж багатьох островів Мікронезії. Майже всі придатні для землеробства ділянки островів оброблені. Значні площі зайнятіплантаціями кокосової пальми. Крім землеробства, населення займається рибальством. Центральна і Південна Полінезія. Майже всі острови Центральної і Південної Полінезії -Самоа, Кука, Товариства, Тубуаї, Маркізькі й ін.— лежать між екватором і 10° пд. ш.; тільки частинаостровів Лайн знаходиться в північній півкулі. Ці архіпелаги, як правило, витягнуті з північного заходу на південний схід уздовж ліній трансформних розломів, що перетинають дно Тихого океану. Більшість островів вулканічного походження і складено товщами базальтової лави, деякі з них увінчані широкими і положистими вулканічними конусами висотою 1000—2000 м. Найдрібніші острови в більшості утворені кораловими спорудами. Полінезія відрізняється достатньою кількістю опадів, що приносить південно-східний пасат. На навітряних схилах островів випадає до 5000 мм, на підвітряних — до 1500 мм у рік. Велика частина опадів припадає на літо південної півкулі. На сході їхня кількість знижується в зв'язку з впливом відносно холодних повітряних мас, що формуються в східній частині Тихого океану. Коливання температури протягом року незначні. На вулканічних островах у природному рослинному покриві переважають збіднені тропічні ліси і зарості чагарників, зрідка зустрічаються ділянки савани. Особливо багаті ліси на навітряних схилах найбільших островів. Рослинність коралових островів, позбавлених поверхневих вод, порівняно бідна,основна рослина — кокосова пальма. Для культурного ландшафту характерні ті ж плантаційні тропічні культури, які поширені на інших островах. Північна Полінезія (Гавайські Острови). Ця група островів знаходиться в центральній частині Тихого океану в основному на південь від Північного тропіка. За походженням це типові океанічні вулканічні острови, для яких характерний внутріплитовий океанічний вулканізм. Вони утворять у центральній частині Тихого океану ланцюг островів, витягнутий із заходу на південний схід на 2500 км, і є вершинами величезних вулканогенних масивів, що піднімаються з дна океану уздовж могутнього глибинного розламу. Видима їхня висота від 1000 до 4200 м, а підводна (від дна до поверхніокеану) становить приблизно 5000 м. Це величезні масиви застиглих базальтових лав з положистимисхилами і широкими кратерами. За характерну форму надводної частини вони одержали назву щитовихвулканів. На всіх островах вулканічна діяльність уже припинилася, за винятком найбільшого і самогопівденного острова Гавайя, що злився з п'яти діючих вулканів. Найвищі з них Мау-на-Лоа (4170 м) іМауна-Кеа (4205 м), а самі активні — Мауна-Лоа і Кілауеа (1138 м). Їхні виверження повторюються постійно і тривають іноді по кілька місяців. Під час виверження рідка базальтова лава переливається через краї широких кратерів і розтікається по схилах, випалюючи на своєму шляху рослинність, посіви і знищуючи населені пункти. Застигаючи, вона утворює темні безжиттєві поверхні. Там, де вулканічна діяльність припинилася, в умовах високих температур і великої кількості опадів вулканогенні форми рельєфу піддаються розмиву. На базальтах утворюються родючі ґрунти, з'являється рослинність. Значну частину року острови знаходяться під впливом північно-східного пасату, що приносить на їхні навітряні схили до 10000—12000 мм опадів у рік. Підвітряні по відношенню до пасату схили значно сухіше. Це створює відмінності в розподілі рослинності. Підвітряні схили зайняті саваною, у якій можна зустріти деякі рослини, завезені з Америки і здичавілі (наприклад, кактуси). Навітряні схили гір покриті лісами, у даний час сильно вирубаними. Для культурної рослинності островів характерні цукровий очерет, банани, рис, виноградна лоза, ананаси і кавове дерево. Тваринний світ так само бідний, як і на більшій частині островів Океанії. Зі ссавців характерні тільки кажани, зате багато птахів. Багато різних птахів прилітає на зиму з Азії і Північної Америки. Разом з людиною на острови проникли і потім здичавіли миші, свині і собаки.

Європа: внутрішні води та льодовики

Внутрішні води За величиною шару стоку води, біля 295 мм Європа займає друге місце се-ред частин світу після Південної Америки, але в наслідок менших розмірів суші за об’ємом стоку, біля 2850 км3вона переважає тільки Австралію і Антарктиду. Розподіл стоку по Європі нерівномірний. У відповідності із ступенем зволоженості стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Більша частина Європи відноситься до басейну Атлантичного океа­ну і його морів, значно менша приходиться на басейн Північного льодови­того океану і басейн внутрішнього стоку – Каспійське море. Р і к и. Найбільш крупні ріки знаходяться на рівнинах Європи. Най­більшою рікою Європи є Волга, яка має довжину 3530 км, площу водозбору 1360 тис. км2, середню річну витрату води більше 8 000 м3/сек.Основні при­токи Волги – Кама і Ока. Другою за розміром рікою Європи є Дунай, який має довжину 2850км, площу водозбору 817 тис. км2, середню річну витрату більше 6430 м3/сек. Дунай приймає більше 300 приток, найбільші з яких є Драва, Тиса, Сава, Сирет, Прут. Великою річкою Європи є Дніпро, довжина якого 2200 км, площа водозбору -  504 тис. км2, середню річну витрату 1670 м3/сек. В Західній Європі найбільшою річкою є Рейн, довжиною 1320 км, площею водозбору 224,4 тис. км2, середньою річною витратою біля 2500 м3/сек.  Дністер має довжину 1312 км, площу водозбору 72,1 тис км2, середньорічну витрату води 310 м3/с. Крім перерахованих вище до великих річок відносяться Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра та інші. На рівнинах Східної Європи переважають ріки з спокійною течією, які протікають по широким терасованим долинам і які мають снігове і частково дощове живлення. Основний стік приходиться на весну і початок літа, а на ріках північної частини рівнини у зв’язку з пізнім сніготаненням максимум стоку зміщується на літо. Взимку встановлюється льодовий покрив трива­лістю від 1,5-3,0 місяців на півдні, до 7-7,5 місяців на півночі. Спорудження крупних водосховищ на Волзі, Дніпрі, Дону та інших ріках призвело до ви-рівнювання режиму їх стоку та до збільшення їх транспортного значення. У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки із слабо розробле­ними долинами, які мають багато озероподібних розширень. На рівнинах живлення головним чином снігове; максимальний стік – весною, але внаслі­док регулюючої ролі озер і великої залісеності площ водозборів водність рік велика і літом і восени. В гірських районах  Феноскандії ріки мають велике падіння і великі повздовжні похили. Тривалість льодового покриву тут від 2-3 місяців в середній частині до 7-7,5 місяців на півночі. В рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощо­ве. Ріки не замерзають або мають короткий нестійкий льодостав. На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, Німеччини стік рівно­мірний, з деяким збільшенням зимою і зменшенням літом. В більш східних районах середньої Європи до основного дощового живлення весною приєд­нується снігове. При цьому максимум стоку зміщується на весну і літня межень стає більш тривалою і низькою. В середньовисотних горах (Карпа­тах та інших), покритих зимою снігом, ріки мають бурне весняне повіддя. На ріках високогірних районів Альп (верхня течія Рейна, Рони, лівих притоків По, правих притоків Дунаю до снігового і дощового живлення приєднується і льодовикове. В літні місяці характерні високі паводки, а зимою стік дуже ма-лий або зовсім відсутній. Середземноморським рікам притаманні значні підйоми рівня води восени і зимою (місцями зимою і весною і низька межень літом, коли ріки сильно міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати в кілька раз перевищують літні. В карстових районах Середзем­номор’я значну роль в живленні рік відіграють ґрунтові води, тому їх стік більш зарегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії. О з е р а. Озера на території Європи розподіляються нерівномірно. Найбільш численними скупченнями озер на рівнинах і в горах, які підда­валися плейстоценовому зледенінню. Це північ і північний захід Східно-Європейської платформи, Феноскандія, Британські острови, Альпи і при- альпійські рівнини Польщі і Німеччини. Більша частина озер цих районів притаманна тектонічним пониженням (котловини, грабени, тощо), оброб­лених льодовиками і частково підпруженими їх наносами. Вони характеризу­ються сильно звивистою береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по повздовжній вісі тектонічних понижень або по напрямку руху льодовиків. До цього типу відносяться рівнинні озера: Ладожське, Онежське, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра. До них також відносяться озера передгір’їв: Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда та інші. На моренних рівнинах широко розповсюдженні відносно невеликі озера міжморенних понижень або розташованих в древніх улоговинах стоку передльодовикових вод, особливо на рівнинах Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Німеччини, Фінляндії. В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, в найбільш високих районах Карпат, на півночі Уральських гір є Невеликі "альпійські” озера в карових пониженнях. За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці в заплавах рівнинних рік; дельтові – в низов’ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові – по побережжям Чорного і Азовського морів; тектонічні – Шкодер (Скандарське), Охрідське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині та інші; вулканічні – на Апеннінскому півострові і в Ісландії; карстові – на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському і Апеннінському півострові. Більшість озер Європи відносяться до прісних проточних водойм. В арідних поденно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералі­­зовані озера Ельтон і Баскунчак; на границі з Азією знаходиться найбільше озеро світу – Каспійське море. Європа володіє значними гідроенергетичними ресурсами. Дуже багаті ни­- ми гірські райони Скандинавії, Альп, середньогір’я Середньої Європи. Дуже багаті ними гірські райони Скандинавії, Альпи, середньогір’я Середньої Єв­ропи. Потужні гідроелектростанції споруджені на великих ріках Східної Єв­ропи, на Волзі, Камі, Дніпрі. Крупна ГЕС , Джердан, побудована на Дунаю. Велике значення для економіки країн Європи має транспортне і лісосплавне використання річок і створення каналів, які з’єднують басейни багатьох рік як в Західній, так і в східній Європі, а також ріки з морями. Це Біломорсько-Балтійський канал, Волго-Донський канал, система каналів Гета в Швейцарії, Середньонімецький канал в Німеччині, Південний канал у Франції. Волга, Дніпро, Дунай, Висла, Рейн, Темза, Сена, Одра та інші ріки перетворені в крупні транспортні артерії з напруженими вантажними і пасажирськими пе­ревезеннями. Велика роль озер у водопостачанні. Побережжя багатьох озер використовуються для відпочинку і лікування. В озерах Ельтон, Баскунчак знаходяться родовища мінеральних солей. Льодовики Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км2. Найбільш крупні нагромадження льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (56 тис. км2), Новій Землі, Землі Франца-Йосифа, і Ісландії і в Скандинавських горах, де переважають льодовики типу куполів і щитів, є також карові і перед  гірські льодовики. Потужність льоду нерідко складає 400-600 м, досягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякі льодовики островів Арктики спускаються до моря і дають початок айсбергам. В материковій частині Європи льодовики є також в Альпах, на Північному Уралі, в Піренеях, горах С’єра-Невада, де розташований самий південний в Європі льодовик. Тут представлені головним чином карові і долинні льодовики.

Рослинність За флористичним складом рослинність Європи відноситься до Голарк­тики. Завдяки древнім і сучасним материковим зв’язкам у флорі Європи є велика кількість родин, родів і видів, спільних з Азією, Африкою і Північною Америкою, і відносно невелика кількість ендеміків. Ботаніко-географічні підрозділи, що входять в Європу, характеризуються  не тільки певним фло­ристичним складам, але і певними типами рослинності. Представлені наступ­ні типи рослинності: тундровий, кореальний, або тайговий, неморальний, який включає широколистяні і хвойно-широколистяні ліси і зв’язані з ними чагарникові і трав’яні об'єднання; степовий, пустинний, субтропічний чагар-никово-деревний. Найбільше розповсюдження мають лісові типи рослиннос­ті, найменше – тундровий і пустинний. В арктичному, субарктичному і бореальному відмінності в зональних типах рослинності між районами з океанічним і помірно континентальним кліматом виражені слабо. В більш низьких широтах вони проявляються чітко: в районах з океанічним кліматом південніше тайгових лісів представлені змішані хвойно-широколистяні ліси і широка смуга широколистяних лісів, які в субтропіках замінюються ксеро­фільними вічнозеленими і змішаними  вічнозелено-листопадними ліса­ми і чагарниками; а в районах з помірно континентальним кліматом південніше тайги простягаються вузькі смуги широколистяно-хвойних і широколистяних лісів, які замінюються при просуванні на південь і південний схід лісосте­пами, степами, напівпустинями і пустелями (на південному березі Криму є елементи субтропічної рослинності). На території Європи природні ландшафти майже відсутні, вони замінені культурними ландшафтами. Найменші зміни зазнали ландшафти і фауна тун-дри і гір. Ліси Європи колись утворювали майже суцільну зону, яка склада­лася переважно з дубів та інших широколистяних порід, і які заміню­вались на північ хвойними, а на південь – розрідженими лісами середземно­морсь­­кого типу. Знищення лісів почалось в Греції вже в V ст. до н.е., потім прийняло широкий розмах в інших районах Південної і Середньої Європи. Систематичне знищення лісового покриву, що викликало порушення цілісно­сті природних біотипів, супроводжувалось низкою інших наслідків, пагубних для природної фауни і флори. А р к т и ч н і   т у н д р и   і   п у с т е л і   розповсюджені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосифа, Новій Землі. Рослинність представлена лишайниками і мохи, нечисленними видами трав (каменоломки, герані та інші) і чагарників (дріада, полярна верба та інші). Значні площі складають не покриті рослинністю кам’янисті поверхні – полярні пустелі. Т и п о в і   т у н д р и   розвиті на півночі материкового побере  жжя і на берегах Нової Землі, мають більшу видову насиченість і більш зімкнутий по-крив. Тут виділяються: мохово-лишайникові тундри з пануванням бурих і зе-лених мохів, ягелю та інших лишайників, з участю деяких трав (крупка, вів­сянка, маки, каменеломки), чагарничкові (водянка, багно) і низькорослих ча­гарників (карликова береза, полярна і круголистна верба). В перезволо­жених пониженнях поверхні серед типових тундр вкраплені болота, переважно низинні. В горах Ісландії, Скандинавії на Уралі розповсюджені гірські тунд­ри, утворюючи пояс рослинності на висоті більше 300-500 мм на півдні. Тундрова рослинність на півдні замінюється лісотун­дровою, для якої характерно сполучення тундр, боліт і низьких рідкостійних  лісів переважно з ялини в східних районах, берези і сосни – в західних. В цих лісах добре розвиті мохово-лишайникові і чагарниковий яруси (брусниця, чорниця, толокнянка, водяника). В горах подібні ліси утворюють пояс рослинності на висотах від 300-400 м на півночі, до 900-1000 м на півдні. В Ісландії березові рідколісся сполучаться з луками і низинними болотами. Тундрова рослинність місцями використовується для випасу оленів. на півночі і 1000-1100 Т а й г о в а   р о с л и н н і с т ь   утворює широку смугу, яка простяга­ється на південь приблизно до 57-58опн.ш. Тут панують хвойні ліси з перева-жанням на сході сибірської ялини, сибірської ялиці і сибірської модрини (в Передураллі і північних районах зони упритул до Скандинавії також і сибірської кедрової сосни), на заході – ялиці європейської і сосни звичайної. У вологих районах в надґрунтовому покриві цих лісів переважають мохи, чорниця, брусниця, вереск, кислиця, в сухих – лишайники. Крім хвойних, нерідкі березняки і осичняки, частіше всього появляються на місці пожарищ і вирубок; біля північних меж тайгових лісів в Феноскандії є і корінні березові ліси. З інших типів рослинності в тайговій зоні розповсюджені заплавні і су-дольні луки, верхові сфагнові болота з багульником, морошкою, клюквою, чорницею, трав’яні лісові болота. В Скандинавських горах і на Уралі тайгові ліси утворюють нижній пояс гірської рослинності. Тайга – найбільш багата рослинними ресурсами; тайгові ліси дають деревину, яка використовується в целюлозно-паперовій, хімічній і будівель-ній промисловості; в тайгових лісах ведуться промисли з метою добування хутра (білка, куниця, горностай, , лисиця, заєць-біляк та інші), м’яса диких звірів і птиці (лось, рябчик, тетерів, глухар та інші), збір плодів і ягід (брусниця, чорниця, смородина, горобина, черемшина) і грибів; лучна рослинність тайги використовується для випасу головним чином великої ро-гатої худоби. З м і ш а н і   ш и р о к о л и с т я н о – х в о й н і   л і с и   розташовані південніше тайги, простягаються від півдня Скандинавії до Уралу; найбільшої ширини досягають в Східній Прибалтиці, Білорусії і на заході центральних районів Європейської частини Росії. На схід від м. Нижній Новгород смуга лісів сильно звужується. Ліси складаються як тайговими, так і широколистими  видами дерев (дуб, клен, липа). На піщаних ґрунтах крупні масиви утворюють соснові ліси. Ш и р о к о л и с т я н і   л і с и   займають значно більшу площу. Вони охоплюють всю територію (крім гір) Західної Європи від тайги і змішаних лісів на півночі до субтропіків на півдні (приблизно до 40о пн.ш.), на схід від Карпат смуга широколистих лісів сильно звужується, майже виклинюючись в Передураллі, де південна їх границя проходить на широті 53-54о пн.ш. Самим розповсюдженим деревом в цих лісах є дуб. В районах з океанічним кліматом черешневий, скальний (на сході доходить до р. Південний Буг). Інші види дуба утворюють або чисті насадження, або змішані з березою (Британські острови, Бельгія, Нідерланди), грабом звичайним, липою, буком євро­пейським (головним чином в Західній Європі). Чисті букові ліси притаманні до схилів горбів і нижнього поясу гір, де відносно тепла зима сполучається з високою вологістю повітря, але відсутня перезволоженя ґрунту. В південних районах, головним чином у Франції, характерні ліси з каштану посівного (істинного). В підліску широколистих лісів приатлантичних районів є вічно-зелені види (падуб, самшит, характерна ліана – плющ). На бідних піщаних і щебенистих ґрунтах (північно-західна Франція, Британські острови, Се­редньоєвропейська рівнина) широко розповсюджені верещатники, трав’яні і трав’яно-мохові болота, а на побережжі Північного моря – засолені луки маршів. В міжгірних рівнинах (Чехія, Середньодунайська рівнина) ліси сильно отеплені, зустрічаються острови лучних степів. В районах помірно-континентального клімату Східної Європи каштанові і букові відсутні (за виключенням гірських лісів Криму з східним буком). Крім дуба черешневого, тут звичайні липа, клен, ясень, вяз, а в чагарниковому ярусі – ліщина, бере­склети, жимолозь. В горах рослинність в нижньому поясі представлена гірськими широколистяними і хвойними лісами, які піднімаються до висоти 1600-2100 м, вище поясом субальпійських чагарників і луків, який в най­більш високих горах заміняється альпійським лучним поясом. На великих площах лісова рослинність зведена для збільшення орних земель, розши­рення садів, а в південних районах і виноградників. При лісовідновлюваних роботах нерідко широколистяні (особливо бук) замінюються хвойними (сосна, ялина) або швидкоростучими листяними (тополя) породами. Луки субальпійського і альпійського поясів широко використовуються в якості літніх пасовищ. Л і с о с т е п и   розповсюджені в помірно континентальних районах пів­денніше широколистих лісів. В них широколисті ліси, переважно на вододі­лах, сполучаться з лучними степами, де багато відносно вологолюбного різнотрав’я (лапчатники, таволги, крестовника, ветреници, шалфея, горицві­ту). Ще південніше розвинуті   т и п о в і   с т е п и   з пануванням дерновин­них злаків (український і вузьколистий ковилі, ковила Лессинга, типчак). В найбільш сухих місцеперебуваннях південніше типових степів на півдні Ук-раїни, в північному Криму, Нижньому Поволжі представлені   с у х і   (пів­денні) степи з розрідженим покривом з полину, ковилі, тирси, типчаку, пирію. На крайньому південному сході Європи дуже розріджена рослинність полинних і солянкових (сведа, біюргун) полу пустель і пустель. Степова рослинність майже повністю знищена в результаті розорювання чорноземних і каштанових ґрунтів, що використовуються для вирощування пшениці, куку­рудзи, цукрових буряків, соняшника та інших культур. Природна рослинність збереглась майже виключно в заповідниках. Рослинність зон напівпустель і пустель використовується в якості пасовищ головним чином для овець. На рівнинах в нижньому поясі гір субтропічних районів Європи розпов­сюджені   к с е р о ф і л ь н і   в і ч н о з е л е н і   л і с и   і   ч а г а р н и к и, пристосовані до перенесення сухого літнього періоду. Провідну роль в лісах відіграють кам’яний, кермесовий і корковий дуби, алепська, приморська та італійська сосна. Ліси світлі, з багатим чагарниковим підліском і майже повністю вигоряючим літом трав’яним покривом. Найбільш розповсюдь­женими чагарниковими формаціями є: маквис, що складається з суничного дерева, філліреї, мирта, ладанника, фісташки, благородного лавра, здичавілої маслини: пальмітос – з єдиної в Європі дикоростучої пальми хамеропс (південь Піренейського півострова, Балеарські острови, Сицилія); гарига з пануванням чагарникового кермесового дуба (переважно на кам’янистих ґрунтах); томіллари – розріджені зарості сухих внутрішніх районів Піренеї­ського півострова з тим’яна, лаванди, та інших багатих ефірними маслами рослин; шибляк – з переважно листопадних чагарників (держидерево, дикий бузок) з домішкою деяких вічнозелених; у внутрішніх і східних районах Балканського півострова – фригана з низькими колючими чагарниками і жорсткими травами. В гірських районах Середземномор’я вище поясу вічнозелених лісів і чагарників (з 300-400 м на півночі і 800-1000 м на півдні) виражений пояс листопадних широколистяних (дуб, бук, каштан) і хвойних лісів (ялина, ялиця, сосна атлантичний кедр), над яким в найбільш високих горах представлений вузький пояс субальпійської і альпійської рослинності. Більша частина лісів і чагарників Середземномор’я зведена людиною або знищена частими тут пожежами. На їх місці – поля пшениці, кукурудзи, плантації цитрусових, оливкового дерева, коркового дубу, виноградники, сади, парки; на південному сході Піренейського півострову єдині в Європі плантації фінікових пальм. Під впливом випасу (кози, вівці) сильно зміни­лась рослинність гір.  Тваринний світ Європа входить в Голарктичну зоогеографічну область. В розподілі ком­плексів тварин виявляється велика залежність від розміщення основних типів рослин, у зв’язку з чим тваринному світові також властива географічна зо­нальність. Однак ступінь її виразу менший, ніж у рослинності, так як одні і ті ж комплекси тварин можуть бути притаманні різним, але екологічно близь­ким типам рослинного покриву. Внаслідок того, що процеси зміни біотипів в Європі проходили відносно повільно, численні види тварин поступово пристосовувались до нових, змінених людиною, умовам існування і знахо­дили притулки в слабо освоєних районах. Для тундр внаслідок одноманітності місцеперебування, бідності рослин­ними кормами і суворості клімату характерна мала видова насиченість тва­ринного світу. Переважають дрібні гризуни: норвезький, обський і копитний лемінги, польова Міддендорфа; характерні північний олень, песець, вовк, тюлені (нерпа звичайна, морський заєць). З птиць багато тундрової куропат­ки, білої сови, по берегам морів – чайки, баклани, гуси, тупики, гаги, кайри, чистики, нерідко утворюючі багатотисячні гніздування – птичі базари і птичі острови (найбільші з них на Новій Землі). На Шпіцбергені акліматизований мускусний вівцебик, завезений з Гренландії. В тайзі у зв’язку з великою різноманітністю місць проживання і значними кормовими ресурсами видовий склад тварин багатший. Із ссавців характерні: лісні полівки, бурундук (на сході), лісний лемінг, летяга (переважно на сході) білка, заєць-біляк, соболь, росомаха, горностай, ласка, бурий ведмідь, вовк, лисиця, лось; з птиць – глухарі, рябчики, кедрівки, неяситі, синиці, клести, снігері, свірістели, яструба. Численні кровососові комахи. Південніше 60о пн.ш. на захід і 55о пн.ш. на схід зникають деякі харак­терні тайгові тварини, замінюючись тваринами широколистяних і змішаних лісів (особливо в Західній Європі). Із ссавців тут характерні: норка, чорний тхір, європейський дикий кіт, соні, благородний олень, козуля, кабан, летучі миші, їжак, а з спільних з тайгою – бурий ведмідь, лисиця, вовк, лісова куниця, борсук, лось, білка та інші. В лісах Біловежської пущі (в Білорусії і Польщі), а також в Приокському заповіднику, в Прикарпатті охороняються зубри. Серед пернатих зменшується кількість водоплаваючих; в шир околи­стяних лісах мешкають зелений і середній дятли, вальштеп, зозуля, сойка, зяблик, західний соловей, тетерів, сови, голуби, іволга, шпаки, синиці: в деяких країнах Західної Європи широко розповсюдився акліматизований тут фазан. Більше, ніж в тайзі, землеводних (в тому числі єдина з деревних жаб – квакша). Зведення лісів і поява відкритих просторів сприяло проникненню в цю зону низки степових тварин: звичайного хом’яка, звичайної полівки, дроф, сірої куропатви, перепела. Чисельність лісових тварин сильно скоро­тилась. Більше інших постраждали крупні ссавці, екологічні вимоги яких виявились несумісними з перетворенням біотипів. В Західній Європі в першій половині XVII с. щез останній тур, на Балканському півострові перестали водитись леви, широко розповсюджені в древності, скоротились місцеперебування вовка. З птиць щез європейський ібіс, різко скоротилась чисельність орлів. Тваринний світ степових і напівпустинних районів Східної Європи характеризується широким розповсюдженням гризунів(червоний і малий ховрашки, зайці, звичайний хом’як, бабак, великий тушканчик, сліпиш, полівки). З інших ссавців звичайні: заєць-русак, степовий тхір, лисиця; з водоймами зв’язано життя водяного пацюка, видри; в напівпустелях Прикаспію – сайгак, лисичка-корсак, малий ховрашок, піщанка. З птиць значну групу складають хижацькі: луні, боривітри, орел-могильник; звичайні жайворонки, перепел, сіра куропатва; характерні дрофа, стрепет. В плавнях низовій крупних річок, особливо Волги, численні нирки, качки, чаплі, бак­лани, кулики. Не дивлячись на розорювання степів, численні тварини, особливо гризуни і птиці, збереглись маючи достатньо корму і місць укриттів в полях культурної рослинності. У фауні Середземномор’я при відносно малій видовій насиченості лісовими тваринами характерні гірські форми тварин. Багатше, ніж в більш північних районах представлені плазуни і земноводні. Серед ссавців: безоаровий і альпійський козли, серна, муфлон; на заході піренейська хохуля, генетта, на Гібралтарі – єдиний в Європі представник мавп магот, або безхвостий макак (з родини мартишко подібних); на сході – дикообраз, шакал. Серед птиць звичайні: ягнятник, піренейський і звичайний горобці, гірська галка, голуба сорока, стрижі, ластівки, славки, стінолаз; з плазунів – ящірки, гекони, ящурки, жовтопузик, гадюки, вужі, полози, черепахі; з земноводних – жаби, саламандри, тритони, протей. Багато комах: цикади, метелики, москіти та інші.

Фізична географія

                                              

Фізична географія - це базова наука про Землю, її природу, географічну оболонку Землі, природні процеси, закони та закономірності. Фізична географія є однією з найстаріших наук. В тій чи іншій мірі, фізико-географічні дослідження проводили ще первісні люди. Сьогодні фізична географія - це величезний масив знань, відкриттів та дисциплін, які описують, вивчають, аналізують, встановлюють закони існування планети Земля та всіх природних процесів і явищ. Розділ поділений на шкільний курс фізичної географії та академічний блок, де виділені як суто фізико-географічні науки, так і споріднені галузі знань.

Суспільна географія

Суспільна географія - це наука про загальні та специфічні закони та закономірності територіальної організації суспільства, механізми дії та форми прояву їх у територіальних суспільних системах, що функціонують у просторово-часовому географічному просторі. Таким чином, це базова частина географічної науки, яка комплексно вивчає антропосферу Землі. У нашій країні суспільна географія утвердилась наприкінці 80-х років як синтез економіко-географічних та соціогеографічних напрямів географії із розширенням предмету за рахунок вивчення просторової організації культурної, політичної, військової, медичної, екологічної та інших сфер діяльності суспільства. В світовій географічній науці терміну "Суспільна географія" відповідає термін "Human geography". Суспільна географія вивчає і аналізує в єдності тріаду Населення - Господарство - Природа, взаємозв'язки між елементами цієї тріади. У цьому розділі суспільно-географічні знання подані у 2-х блоках: шкільний курс суспільної географії та академічний блок суспільно-географічних наук, напрямків та досліджень.